Вчора, нарешті після кількарічної перерви я знову його зустріла. Це було одне з тих бажань, які загадуєш за пару тижнів до Нового року і яке ніколи не викреслюєш зі списку як виконане.
Вчора він мене покликав, коли я проходила повз нього ...
Раніше ми бачились майже щотижня: за винятком тих періодів, коли його в покарання відправляли в психіатричну лікарню. А ще він іноді тікав з того місця, де жив. а після повернення його знову влаштовували "для профілактікі" в Павлівку або ще кудись. це було дуже легко зробити: такі вже в нас традиції переконання інакомислячих.
П'ять років тому ми святкували його дванадцятий день народження в їдальні дитячого відділення Глевахи. Заради цієї події йому дозволили вдягнутись (замість смірітєльной рубашкі в деяких психоневрологічних лікарнях використовують простирадла), а потім ми вийшли на годину на вулицю. він ішов дуже повільно, бо в нього паморочилась голова: час між моїми приїздами він проводив у палаті з десятком інших пацієнтів. ну і, звісно, його в черговий раз обкололи. Є в наших психіатрів така хитрість - спочатку пацієнтам колять десь тиждень заспокійливе +вітамін В. Потім тільки вітамін... типу щоб досягти ефект плацебо. діти вірять, їхній організм так само (відповідно сплять майже добу).
У той період свого життя я дізналась багато нового. Наприклад, що лікар може свідомо відправляти здорову дитину на лікування. Або переконувати свого колегу поставити неправдивий діагноз, знаючи, що від цього може залежати доля цієї дитини. Або що дітей можуть прив'язувати до батарей...
Мені було двадцять один -купа енергії, замішана на ідеалізмі та наївності. Хотілося багато, але єдине, на що я спромоглась - впродовж двох місяців віддавати частину свого життя цій дитині. Хоча ні, мені вдалось переконати лікарню скоротити вдвічі "термін ув'язнення" для хлопця. В травні він повернувся до "нормального" життя.
На мій невибагливий смак він був (а, може, і є) майже геніальним художником. Впродовж наступного року я намагалась організувати для нього навчання в двох мистецьких студіях. Відгуки викладачів було не просто схвальними, вони надихали мене на подвиги... Він любив свого старшого брата і переживав за батька. Він оберігав мене від спілкування з тими, хто, на його думку, мали "чорну душу" і були гнилуваті зсередини..
А потім я пішла зі школи-інтернату. Від спілкування з системою втомлюються не лише діти, але і дорослі. Я чула, що зрештою він пограбував свій заклад, допомігши виністи з нього дорогу техніку, і що ніхто його за це не спіймав. Що його терміново, посередині року перевели до випускного класу - і школу він закінчив у п'ятнадцять. Чуток було багато, але найголовніше те, що він мене покликав, коли я проходила повз нього ... Може, хоча б цього разу я зможу для нього щось зробити.
