Моя бабця є рабовласницею.
Або навіть і рабою, бо тримає корову. Хто був в українському селі і бачив самотніх жінок, знає – вони віддають своє життя за корів. Продавши останніх, вони помирають швидше, ніж у це можуть повірити лікарі.
Наша корова має людське ім’я: вона називається так само, як і бабця. Марією. Заради своєї тезки бабця встає досвіта, ніколи не лягає до лікарні і не їздить на весілля до онуків. Вона буває у гостинах раз на десять років – і вже на другий день починає сумувати за любимою.
Я не знаю докладно, хто є щасливішою чи вільнішою з цих двох жінок (бо зрештою та, інша, теж «вона»). Корова не має шафи, де можна зберігати святковий одяг до похорон і не вдягає нову хустку до церкви, до неї не приїжджають діти, брати і сестри давно її залишили, а час смерті залежить від інших.
Але ж з другого боку моя бабця не знає, як це – прокидатись щоранку від того, що хтось прийшов привітати тебе з настанням нового дня... щодня бачити тих, кому ти цікавий... щороку переживати радість материнства…
Я ніколи не питала її, чи заздрить вона своїй Марії. Та часом мені буває дуже цікаво: якби її чоловік воскрес, то кого б ця жінка обрала зараз? Його, немічного та хворого, цілком безпорадного, чи ту, якій вона віддає своє життя?
