Він майже класичний downshifter. Йому тридцять сім, має дві освіти, одна з яких -юридична, вільно володіє англійською та італійською.  

Працював у бізнес-сфері і в міжнародній організації, однак повернувся до улюбленої роботи, де його зусилля зміннють життя багатьох дітей та молодих людей. Не хочеться якоїсь патетики, бо вона тут зайва, але разом з тим мені важливо розказати про цю людину. Я знаю його вже дев'ять років, з того часу, як почала приходити в інтернат. Усвідомлення того, що він зміг зробити за цей період, підтримує мою віру у можливість змін у будь-якій сфері, пов'язаною з допомогою людям: інтернат, який був одним з найбільш недружніх до сторонніх відвідувачів та його вихованців, перетворився на заклад для дітей. Останні живуть у "квартирах", де є окремі кімнати, в яких можна бути упродовж дня, є вітальні і кухні, телефони і право на особисте життя. Є кімната з двостороннім склом, для того, щоб дітям було легше проходити психолого-медико-педагогічну комісію; є можливість заробляти на власні потреби, звільнились найбільш консервативні співробітники. Є багато всього, що дев'ять років тому здавалось нереальним і ще досі є недосяжним для багатьох інших інтернатних закладів. Часом мені буває дуже шкода, що я не можу ніяк підтримати цей процес перетворень, єдине, на що я спроможна - це розказувати іншим про ці досягнення.

А ще - є випускники, яким  (точніше більшості з яких) не дають потрапити у секс-бізнес, втратити житло чи просто "зірватись" через щоденне життя з алкогольно залежними батьками або тими, наприклад, що через психіатричний діагноз не завжди є безпечні для оточення. Його телефон увімкнений двадцять чотири години на добу. Це гаряча лінія для тих, кому немає звернутись за допомогою до когось іншого. Щодня він приймає відповідальність за кількох десятків людей, які через свій діагноз інтелектуальної недостатності або "брак навичок соціальної компетенції" є небажані в  цьому місті.

Наостанок невеличка історія: півтора року тому моя любима Сашка повідомила мені, що подає на мене в суд за порушення її прав. У розпачі я прийшла до Богдана і розказала йому цю прекрасну новину. У відповідь він поділився випадком з свого життя: в перший раз він прийняв рішення працювати в інтернаті через двох братів, до яких дуже прив'язався. Коли вони закінчили школу, то мали великі житлові проблеми, для того, щоб їм хоч якось допомогти, він, залучивши своїх друзів, зібрав значну суму грошей. Однак через деякий час діти з власної ініціативи позбулись житла, яке було для них знайдено, а ще пізніше - страший потрапив в ув'язнення, а молодший почав висувати претензії до Богдана, через те, що той недостатньо добре про нього піклувався (чи шось таке, подробиць уже не пам'ятаю), навіть погрожував позовом до суду. Богдан сказав мені тоді дуже просту фразу, яку ми чуємо і говоримо доволі часто: "Я не зміг їм допомогти, але навіть якщо зможу змінити життя однієї дитини, мої зусилля не є даремними", але тоді мені було важливо її почути, так само як і важливо тримати її у пам'яті, бо я знаю, хто саме і при яких обставинах її сказав.  

Мене ця історія справді вразила: я подумала, яку ж силу треба мати, щоб не розчаруватись після такої ситуації і переступити через власні образи заради інших. Якби він тоді все залишив, через те, що його кинули на суттєву сумму грошей, скільки б дітей та молодих випускників від того б реально постраждали. Я захоплююсь його мужністю та силою...