якось я вирішила сходити в майстерню Спілки фотохудожників. такий маленький одноповерховий будиночок в п'яти хвилинах ходу від моєї колишньої роботи. хлопці люб'язні, та й файлування (розрізання плівки на кадри), здається, роблять тільки там. 

пішла... а там - давно її вже немає.... я, само собою, запідозрила Всесвіт у змові проти мого бажання знову, після дворічної перерви, почати фотографувати. а буквально через тиждень іду собі по вулиці неподалік від моєї відносно нової роботи - і раптом! о чудо! -майстерня!...

виявилось, вони переїхали приблизно в той самий проміжок часу, коли я перейшла працювати в іншу організацію:)

Дев'ятнадцятилітня роменка, яка має діагноз інтелектуальної недостатності та розлад нервової системи, сьогодні сказала: "Я замахнулась на брата з ножем у руці...Мені страшно... Я боюся вбити людину. Допоможи мені!"

Хіба це не справжнє диво -чути такі слова від тих, кого найбільше зневажають в цьому суспільстві?